Червонослобідська церква

Письмова згадка про Червону Слободу відноситься до того часу, коли на нашій, майже не заселеній ніким території, почали поселятися виходці з Правобережної України, які тікали від гніту польської шляхти. Переселенці часто прибували сюди цілими сім“ями, доставляючи на нове місце проживання своє добро та худобу, запозичене на своїй попередній батьківщині ремесло. І, звичайно, свою християнську віру. Нові поселення, в більшості випадків, мали назву від прізвища або імені новоприбулих. Так, на місці нинішньої Червоної Слободи, тільки вище на буграх, внизу текла р.Хорол,, існували козацьке поселення Красне, Мале Озеро, Полуботок, Шкалівщина.

Згодом люди переселилися ближче до річки. Одночасно освоюючи береги і значно меншої річки Рубанка. Виникла Красна Слобода. В 1927 її  перейменували в Червону Слободу.

В 1831 році в селі, на кошти графа Георгія Олександровича Головкіна розпочато будівництво церкви. Зводили її майстри з дерева на кам“яній основі, на одному фундаменті, з такою ж дзвіницею. Освятили Божий храм в 1838 році, напередодні святого Миколи. Тож і церкву назвали Миколаївською. На десятині церковної садиби звели два будинки для притчу. В них розмістилася бібліотека та земська церковно-приходська школа. В 1893 році церква у особистому володінні мала 500 карбованців грошима та 35 десятин землі. Річний заробіток священика Дмитра Григоровича Доленицького становив 160 карбованців. До приходу належали «крестьяне Красной Слободы и трехъ хуторовъ Симоновъ, Сотницкий и Голубовый». За цей рік в них народилося 112 дітей, зареєстровано 12 шлюбів та 72 поховань. У волосному селі, якому, крім названих хуторів, були підпорядковані Сакунова Слобода и " х. Переточки» знаходилося волосне приміщення, 2 власних магазини та шинок. Тут традиційно щороку проводилися чотири ярмарки: на Вербну неділю, 23 квітня, 20 липня та 1 листопада (за старим стилем). У володінні червонослобідців було на той час більше півтори тисячі десятин землі.

З даних перепису за 1888 рік довідуємося, що " в с.Красная Слобода выгона 37 дес. 1720 саж. въ 4 кускахъ. В следствии застройки выгона новыми усадьбами, что теперь запрещено, колличество выгона уменьшилось; необходимость же вновъ строиться и запрещеніе занимать ждя этого выгонъ привели к застройке полевыхъ участковъ, что ведетъ къ сокращению толоки и вызвало уже приговоръ, по которому более 800 саж. полевой земли подъ усадьбу занимать запрещается. Весною на выгоне пасутся временно лошади, мелкій же скотъ и птица - постоянно. Скотъ прогоняется на толоку чрезъ выгонъ, такъ какъ на каждую смену чрезъ него идетъ дорога. Покупки земли другъ у друга совершаются по частнымъ распискамъ при свидетеляхъ. Въ 1874 и 1875 гг. до 15 семействъ пересилилось въ Ставропольскую губернию. Оставшіеся полевые наделы общество раздавало своимъ однообщественникамъ за уплату повинностей и за могарычъ. Провладевший наделомъ переселенца 10 и болеелетъ делается полным собственрикомъ этого надела и уплачиваетъ только лежащие на нем сборы. Полевая земля въ 3 сменахъ съ обязательною ежегодною толокой. Въ 1-й смене до 30 дес. неудобной земли: бугры и балочки. Во 2-й поверхностъ ровная. В 3-й тоже бугры, на которой земля выгорает, такъ что урожай бываетъ на половину менший противъ другихъ сменъ. Почва черноземная. Сенокосовъ и лесовъ нетъ. Воловъ перестали держать после манифеста объ освобождении, потому что пастбища отошли къ помещикамъ. На своей толоке пасутъ только рабочий и гулевой скотъ. Отдаютъ скотъ и на выпасъ за отработокъ.

Съ шинка  получается в общественный доходъ 300 рублей в годъ».

Але, як би там не було, прихожан у Миколаївській церкві добавлялося з кожним роком. В 1902 році їх налічувалося 767 чоловічої та 736 жіночої статі, що майже на 30 осіб більше проти перепису за 1892 рік. На 1910 рік лише в самій Червоній Слободі в 222 господарствах проживало 1508 жителів. На цей час в селі вже існувало окремо земське народне училище.

Службу Божу в Миколаївській церкві справляв священик Іван Кіндратович Ярещенко. В Червону Слободу він був присланий Полтавською духовною консисторією в 1900 році, маючи вже тоді 39-річний стаж в сані священика. На посаді псаломника був Григорій Якович Миницький. Церковні справи вів запасний солдат Трохим Іванович В“юн.

Тяжкі випробування випали на долю Червоно-Слобідської церкви майже з перших років Радянської влади. Диктаторсько-більшовицький режим для боротьби проти церков використав навіть голод на Україні та Поволжі в 1922-1923 р.р. Під виглядом допомоги голодуючим згідно з директивою ВУЦВК від 8 лютого 1922 року почалося вилучення церковного майна, перш за все, виробів з срібла та золота. Що це робилося зовсім не для допомоги голодуючим, свідчить рішення Політбюро ЦК РКП (б) від 20 лютого 1922 року, яке забороняло заміну вартості церковного майна грошима або продуктами харчування. Не обійшло це лихо і Божий храм в Червоній Слободі. З Миколаївської церкви, в середині травня того ж року, було вилучено разом з церковною печаткою, майно приходу: чаші, хрести, книги в срібному обрамленні тощо. Взагалі ж розрахунок держави на великі багатства церкви не виправдався і в економічному плані не приніс бажаних результатів. Тоді Л.Троцький писав В.Красикову: «При всех обстоятельствах дела следует, что главные церковные ценности исчезли за годы революции. Осталось лишь громоздкое серебро». Тобто, що найцінніше розійшлося по власних кишенях та схронах місцевих більшовицьких реквізаторів ще задовго до голодомору 1922 року. Вилучення церковних цінностей тоді було не чим іншим, як ганебною політичною акцією. Викликавши цим самим незадоволення людей, а місцями й опір, вона поклала початок тотальної боротьби з церквою, викрила дорогу до знищення храмів і репресій духовенства у подальші роки. Згідно з офіційною статистикою, яка була опублікована в радянській пресі, лише за перших п`ять років більшовицької влади за рішенням, так званих, судів розстріляно 1 млн.800 тис. чоловік, у тому числі 2 митрополити, 28 архієпископів, 1404 священики. А скільки без суду і слідства?

Зникла в Червоній Слободі церква, як і не було її. Зупинили своє існування ярмарки. Лише в незалежній Україні в цьому селі кожного року 9 серпня став проводитись святковий ярмарок. В цей день відзначається День села. Тільки в листопаді 2005 року в Червону Слободу прибув на проживання молодий священик. Направлений він сюди для залучення віруючих у лоно церкви та проповідування Слова Божого.

Михайло КУРИЛО, уродженець с.Придушине

ТІНІ ЕПОХИ 

Моє «щасливе» дитинство почалося в селі Червона Слобода Недригайлівського району у великій хаті мого діда Максима Івановича Курила. Цей досить дебелий, зовні похмурий господар мав чотири сини і чотири дочки. Згодом тут одна за одною з’явилися три невістки, в тому числі і моя майбутня мати, незабаром, як це водиться в житті, дідуся та бабусю щедро стали дарити онуками. Так що в загальному рахунку цієї комунії я посів тринадцяте місце, і займав найбільш вигідне положення в цьому громадсько-родинному осередку. До мене ще і не доходили ніякі життєві вітри і громовиці. Моїм надійним притулком була колиска, яку я хазяйновито зайняв після моєї двоюрідної сестрички. 

Коли ж я став самостійно залишати своє помешкання і часі від часу здійснювати не завжди м’яке приземлення на піл, а то й на долівку, то батьки стали класти мене на ніч між собою, а вдень - прив’язували до ніжки стола, бо колиска була вже зайнята іншим громадянином. Та всьому приходить кінець, прийшов він і нашому спільному перебуванню під дахом  дідової хати. 

Дід, який за роки НЕПу міцно став на ноги, почав по черзі відділяти синів. Його щедрість була рівною для всіх. Давав наділ землі, дерева на хату, теличку, лошака, пару овечок на розплід... А вже далі - як кожен зуміє. 

Саме в таку ситуацію були поставлені мої батько й мати, що мали за плечима трохи більше двадцяти років. 

Було це глибокої осені, з переходом на зиму, а за день чи за тиждень хати не побудуєш. Наша дорога пролягла на один хуторів - Придушину /нині Горького/, що був започаткований за 2-3 кілометри від Червоної Слободи. В цьому хуторці на той час уже обжили собі місце три сім’ї: Буцани, Плахотники, Паськи. Добрі люди – дядько Грицько і тітка Химка. Плахотникови, пухом їм земля, пустили нас на квартиру. В маленькій їхній хатині, де майже половину місця займала піч, тепер і знайшла затишок і наша сім’я, в якій було вже двоє дітей. Така ж сім’я і в господарів. 

При всьому цьому ми знайшли в цій хаті дружбу, душевне тепло, моральну підтримку і практичну допомогу. Батько і дядько Грицько з раннього ранку до пізнього вечора працювали на будівництві нашої хати, матері займалися господарством і дітьми. Так минали дні і ночі, непомітно промайнула й зима. 

Райским куточком в моїй пам’яті на все життя залишився наш чарівний хутір. На межі двох районів - Липоводолинського і Недригайлівського. З півдня на північ на декілька кілометрів протягся неглибокий розлогий яр. У верхній його частині невеличка криничка з чистою, як кришталь, водою. Звідси брав початок голубий струмок, що петляв униз в бік Червоної Слободи. 

На пагорбах по обидва боки яру, десь у 1927 році, розбудувалось біля 30 сімей. Це, як правило, молоді люди, сильні, працьовиті подружжя, що пнулися один перед іншим, аби своїм господарством не відстати від сусіда. Завдяки тяжкій праці таких трударів на голій степовій рівнині за 3-4 роки з’явилися не лише хати, а й хліви, комори, клуні і, як водиться, колодязь на обніжкові, щоб зручно було й сусідам. 

Не сиділи, склавши руки, й мої батьки. День і ніч, не розгинаючи спин, тягли хліборобську лямку. Не сподіваючись на якусь «гуманітарну» допомогу. Вони надривали жили, аби при­множити те, що їм дісталося. Не байдикували без діла й діти: кому корову пасти, кому свиню з поросятами, кому вичищати в хліві. 

Залишивши дідову хату, мої батьки надумали нажити хоч якусь конячину. Дід дав теличку і пообіцяв лошака, який ще мав підрости. Тож батько продав теличку і не чекаючи, поки підросте лошак, купив на ярмарку у циган уже не молодого, до того ще й кривого на задню праву ногу коня за кличкою Воронько. Незважаючи на свій далеко не привабливий вигляд, він відразу зарекомендував себе як безвідмовний трудівник. 

Тим часом наше господарство міцніло. Тож батько поїхав на ярмарок в село Беєве, продав там Воронька та двох поросят і купив кобилу Зорьку. Молоду, гнідої масті, високу, струнку, необижену кормами, стрімку в ході з переходом на біг, з білою зіркою на лобі. Після Воронька це було чарівне диво на нашому подвір’ї. Згодом з’явилася у нас корова. Майже одночасно на сусідньому хуторі батько купив два вулики бджіл, з яких, до речі, через 3 роки у нас виросла хоч і невелика, але достатня для сім’ї пасіка - десяток бджолосімей. Тут я не можу не згадати широко відоме у народі означення про те, що земля—мати всього багатства, праця - його батько. 

Так, земля, на якій невтомно трудилися молоді хлібороби в Придушині, віддячувала їм рясними врожаями. Тут легко дихалося, охоче працювалось. Тут людям хотілося жити, співати, спілкуватись, примножувати достаток. 

Влучно сказано, що не місце людину красить, а навпаки. 

Через кілька років в березні біля нашого хутора зашуміли верби, а вздовж дороги - осокори, майже в кожній сім’ї в кінці садиби з’явилась копанка з проточною водою, де жінки прали білизну, білили полотно, а ми, дітлахи, купались і ловили рибу. 

Та недовго мої земляки вільно господарювали на благодатних придушанських землях, коротким було їхнє хліборобське щастя. Швидко стало сідати сонце за обрій, небо затьмарилось холодними брудними хмарами. Чоловіки при зустрічі стали вживати досі незнайомі слова: СОЗ, колгосп, куркуль, глитай, більшовик, уповноважений. Набувало поширення слово Сталін. В хуторі поселилися нові «жителі»: страх, тривога, довіра, стогін, плач... 

Десь у 1930 році після неодноразових викликів до уповноваженого, після зборів, що починались вдень і тривали до пізньої ночі, прийшов додому наш батько і, тяжко зітхнувши, промовив: «Написав заяву в СОЗ». На зойки і сльози матері ;тільки промовив: «Кидать пісок проти вітру—тільки очі запорошиш». 

Через кілька днів батько вивів з хліва Зорьку і вона від сонця і свіжого повітря стала вигравати і весело іржати. Потім потягнув повід, вивів її на дорогу і попрямував на базу - так у нас називали новостворене колективне господарство. Мати тихо плакала, витираючи очі краєчком хустки, разом з нею по-своєму пхикали і ми з меншою сестрою. Так починався наш шлях в «світле майбутнє». Згодом відвели туди ж і корову. Правда, через декілька місяців селяни корів розібрали. Привів і я додому нашу Чайку.

Попереду селян чекала довга-довга смуга страждань і поневірянь, яких, мабуть, не знали наші предки в найтяжчі часи історії - чи то в роки татаро-монгольського нашестя, чи від утисків польської шляхти, чи за кріпацтва, або в інші ли­холіття. 

В газетах все настирливіше і все крупнішим планом стали горіти заклики: «Ліквідуємо куркульство як клас!», «Дамо рішучу відсіч глитаям і експлуататорам!» В колгоспі швидко сформувалась ціла орда різних управителів: голова, бригадир, рахівник, обліковець, вагар, завгосп, комірник, об’їжчик... Це саме ті, що за своє домашнє господарство особливо не вболівали, охоче займали посади, де не треба було перти плуга. Пухом земля їм усім, кого вже немає в живих. 

Тепер сумлінна праця хлібороба перестала бути єдиним джерелом достатку і благополуччя сім’ї. Поступово, але досить швидко ввійшли в життя пристосуванство, підлабузництво, лицемірство, уміння пригостити начальство, рабська перед ним покірливість, обдурювання, продажність, а згодом... і кра­діжки. Через кілька років увесь цей духовний бруд Сталін кваліфікує як «революція свідомості у психології людей». Наш голова - тепер він тільки Йосип Іванович - дуже охочий був до швидкої, з вітерцем, їзди на ресорці. Декілька разів на день він пролітав мимо нашого двору, їдучи то в сільраду, то в кооперацію, то до телефона в Червону Слободу, аби подзвонити в район і доповісти, що колективізація йде успішно. І кожного разу, порівнявшись з двором, його кобила повертала свою красиву голову в бік нашого хліва, бо в оглоблях ресорки була... наша Зорька. Та Мишенко, як жокей, вправно натягував віжки і гнав її далі. 

Одначе недовго розкатувався голова. Незабаром Зорька за- хиріла, стала важко дихати, дуже схудла, а через якісь два чи три місяці її труп витягли з конюшні і відправили на скотомогильник. Та списали цей злочин на «ворогів народу», підкуркульників, що, мовляв, діяли тихою сапою. 

Саме на терені цих подій одного дня після уроків у школі мене покликав в учительську завідуючий школою Гробець Іван Федорович і повідомив, що мені як кращому учневі дору­чається важливе завдання - вдома написати на газеті об’яву і завтра принести в школу. При цьому він дав мені газету та невеличкого папірця і звелів читати вголос. Пересохлими губами я став читати, що такого-то числа і місяця, о такій-то годині ранку в приміщенні сільбуду відбудеться суд над «куркулями». Далі йшов список кращих господарів з Червоної Сло­боди та з навколишніх хуторів. Три чоловіки з них були нашими сусідами, всі по прізвищу Осінні. Ті, в яких від поту ніколи не висихали сорочки. 

Отак я потрапив в «актив» місцевих більшовиків. Писав я ту зловісну об’яву,  мати, безумовно, поцікавилась, що ж я пишу. Вона тоді ще не вміла читати, хоча заняття в лікнепі від­відувала і дещо пізніше читати таки, хоч і з трудом, але могла. Тож я їй роз`яснив, що до чого. З переляку вона знітилась, а потім стала слізно благать, аби я викинув геть і ту газету, і той папірець, що дав мені вчитель. Та я, не вагаючись, з пафосом відповів: «Так я ж кращий піонер!». Далі все пішло за єдиним сценарієм. Місцеві опричники в зимову холодну ніч повикида­ли сусідів з рідних хат , посадили їх в сани і швидко погнали коні на Недригайлів, а далі - під конвоєм - в Ромни, на заліз­ницю, де на них чекали «телячі» вагони... 

Опір селянства щодо колективізації було зломлено, люди були поставлені на коліна. Пізніше більшовики цей злочин безсоромно наречуть «роком великого перелому», на весь світ хвастовито проголосять, що «в колгосп пішов середняк». Дійсно, це був великий перелом хліборобського хребта, після якого цей хребет і зараз залишається скаліченим. Щоб остаточно зламати той опір, який чинило селянство колективізації, повністю розчавити рештки нормального світосприймання лю­дей, ВКП/б/ мала здійснити щось небувале і нечуване. Треба було завдати по них такого удару, від якого вони не встояли б на ногах. Таким ударом міг бути лише голод. Тут більшовики, очевидно, пригадали безсмертну поему М.О.Некрасова «Железная дорога», деє такі рядки: 

«В мире есть царь : этот царь беспощаден, 

Голод названье ему». 

Саме на такого «царя» і зробили ставку більшовики. На словах це прикривалось демагогічними закликами про те, що треба, мовляв, поділитися хлібом з робітничим класом, який героїчно трудиться на ниві індустріалізації... Насправді це був злочинний задум, аби знесилити хлібороба, зробити його без­словесною, тупою істотою, без волі і мислі. І це більшовикам удалося.

Одне за одним стали з’являтися пухлі люди в селах, щодня в хату заходили жебраки, аби дали їм щось поїсти. Одна така нещасна жінка упросилася на ночівлю до хати, що стояла на­впроти нашої на протилежному боці яру. Я добре пам’ятаю господаря цієї оселі, його дружину і двох їхніх дочок, але рука відмовляється написати їх прізвище. Господар вночі зарізав жебрачку, аби нагодувати сім’ю... Ця страшна звістка швидко рознеслася на всю округу, міліція забрала вбивцю, а в людських душах на хуторі наступила ніч. Дуже в скрутному становищі опинилася і сім’я діда Луки Свириденка: сини повтікали від голоду, хто куди. Була в них теличка, хотіли діждатися з неї корови, але голод все дужче стискував свої страшні лещата. Після поради сусідів теличку зарізали, аби врятувати сім’ю від голодної смерті. За що придушанський дід зазнав настирливих переслідувань міліції, адже забій молодняка великої рогатої худоби був суворо заборонений. 

За якихось пару років спустошився наш колись чудовий хутір, обезлюднів, наче після якогось нашестя.